Автогонщица: Когда была потребность в общении, я включала "Убер-Блэк" и развозила людей на своем "Мазерати"

Про Інесу Тушканову прийнято казати цитатою з "Кавказької полонянки" (так, саме тією сакраментальною фразою про спортсменку та красуню), хоча насправді починати потрібно з іншого — одна з найвідоміших українських автогонщиць, численна призерка і переможниця українських та зарубіжних чемпіонатів з ралі, учасниця етапів чемпіонату Європи і Чемпіонату світу. 

У 2007 році вона переїхала до Москви і навіть перемогла на Чемпіонаті Росії з автоперегонів, але після Майдану і окупації Криму повернулася в Україну. 

Раніше Тушканова виступала від федерацій автоспорту Голландії, Польщі, Литви, Естонії, Туреччини, Фінляндії. Але незабаром вона нарешті представить і рідну Україну та ще й на одній із найлегендарніших гонок світу  — ралі Дакар. 

Чи завдала шкоди пандемія коронавірусу національному автоспорту, як проводили свій час на карантині гонщики з різних країн і де проходять тренувальні заїзди української команди перед гонками Дакар — про усе це і навіть більше Українська правда SOS розпитала у Інеси  Тушканової. 

Три місяці тому керівник "Альфа Ромео" Фредерік Вассер заявив, що він не впевнений, чи знайдеться у світі після пандемії місце для автоспорту. Але нещодавно у Шпільберзі пройшли гонки Гран-прі Австрії. Тобто, принаймні Формула-1 вже повернулася у великий посткарантинний спорт. А чи знайдеться в Україні після пандемії місце вітчизняним автогонщикам? І зокрема, Інесі Тушкановій?

— Звичайно, знайдеться! Ну, я сподіваюсь, звісно… Хоча проблем у нашого автоспорту було дуже багато навіть і без цієї злощасної пандемії. 

Звісно, в мене їх теж вистачало. Причому мої власні проблеми почалися ще два роки тому. У 2018 році я у рамках Чемпіонату світу брала участь в ралі Туреччина, однієї з найбільш складних гонок Чемпіонату. Я йшла третьою, але в мене зламався важіль, і у підсумку я взагалі ледве-ледве фінішувала. 

Після Туреччини я повинна була брати участь у ралі Великобританія, але зламала руку на тренувальному заїзді і взагалі випала на рік з усіх гонок. Ну і до того ж розбила вщент свою тренувальну машину. 

Наприкінці 2019 року я вже була готова знову виїхати на трасу, отже почала посилено готуватися до зимових гонок. Але зими не сталося, снігу не було — багато змагань просто-напросто скасували, лише абияк провели Чемпіонат світу автогонок по гравію. А потім світ накрила пандемія, і усе взагалі завмерло. Почався карантин. 

І чим займаються автогонщики на карантині?

— У професійних гонщиків по всьому світі раптом з’явилася карантинна фішка — усі почали кататися на ралійних симуляторах та змагатися одне з одним онлайн. Причому з келихом вина у руці. Було весело! Такий собі спосіб спілкування та байдикування. 

Хоча особисто я не люблю симулятори. Для мене важливо, щоб машина була реальною. Мені необхідно отримувати від неї інформацію через п’яту точку. Я повинна сприймати, як працює підвіска, як заносить на поворотах, відчувати реальну швидкість. 

У своєму житті я протестувала досить багато різних симуляторів, але задоволення не отримала від жодного з них. Це як віртуальний секс — правила зрозумілі, але виникає питання: "Навіщо це взагалі?" 

До речі, як показала практика, професійні гонщики завжди програють на симуляторах якимось дітлахам, у яких навіть автомобільних прав немає.

Але ж ти не могла усі три місяці тільки те й робити, що грати на симуляторах?

—Звичайно, ні, ти що! Але й сказати, що коронавірус якось сильно змінив моє повсякденне життя, я теж не можу. Адже я і без усякої пандемії не особливо любила ходити по барах-клубах-ресторанах. 

Самоосвіта, спорт та мої собаки — ось із чого складається моя повсякденна реальність. Просто на карантині я змогла більше часу приділяти усім цим трьом складовим. 

Збільшила кількість годин для вивчення французької мови та психології, стала більше тренуватися вдома, почала займатися йогою — і все це онлайн. 

Отже, тепер не доводилося стояти годинами у пробках, не потрібно було витрачати гроші на бензин. Вранці включила комп’ютер — і понеслося: онлайн-курси, майстер-класи, тренінги. Мені навіть шкода, що карантин закінчився — так добре було, ніщо не відволікало. 

Ізоляцію порушувала лише для пробіжок разом з собаками.

 

Бігала на Трухановому острові?

— О ні! Ти ж пам'ятаєш, як у Києві з першим теплом увесь народ, незважаючи на карантин, ломанувся на природу робити шашлики. Труханів острів був окупований. Тому я, як свідома громадянка, їхала з собаками за 50 км від Києва і там бігала по якихось безлюдних лісових нетрях.

І ніколи не сумувала за живим спілкуванням?

— Іноді раптом виникала потреба в спілкуванні офлайн. І тоді я включала себе до "Убер-Блек" — тому що їжджу на "мазераті" — і розвозила людей. Замовлень брала небагато, може, три на тиждень, та й то виключно вечорами. Їдеш, спілкуєшся, дізнаєшся про місцеві новини.

Якось вже дуже добре в тебе карантин склався. Де криється пастка?

— Пастка завжди пов’язана з грошима. В мене є невеликий автопарк, я здаю машини в оренду під приватні перевезення або напрокат у таксі — зазвичай мені цього вистачає на підтримку штанів. Але з початку карантину усі прибутки миттєво впали на 70 відсотків. 70 відсотків! 

При цьому вартість обслуговування машин залишилася колишньою. Тобто, ти витрачаєш на утримання автопарку грошей стільки ж, як завжди, а ось отримуєш на 70 відсотків менше. По суті, усі машини просто вхолосту витрачали свій ресурс. 

Люди перестали їздити по місту, адже усе навколо було закрито. 

До речі, на карантині нарешті подивилася "Форд проти Феррарі". Мені не сподобалося. Ні, як кіно — дуже добре зняте, актори чудові. Але з точки зору реалізму... ох... особливо цей момент, коли гонщики переглядаються одне з одним під час заїзду... ну не буває такого! 

Коли їдеш з такою швидкістю — ти за межею, в тебе немає можливості розглядати суперників. На жаль, я не можу дивитися фільми про гонки як звичайна глядачка, мені весь час впадають  у вічі якісь невідповідності, особливо якщо в основі сюжету реальна якась історія.

Зазвичай якісь українські чемпіонати з ралі починаються вже у травні...

— Так, у березні та квітні в нас міжсезоння, а тому у ці місяці усі гонщики посилено тренуються до травневих заїздів. 

Зрозуміло, що у зв’язку з карантином ніяких тренувань не було, як, власне, і травневих ралі. Тільки у червні пройшла перша українська гонка в Одесі. Хоча назвати це чемпіонатом неможливо — це порнографія якась, а не чемпіонат.

Чому?

— Тому що у цих перегонах брали участь лише аматори та фанати. Ніхто з профі у подібних заїздах ніколи б не став брати участь. Я подивилася, як вони проводили гонку — "швидких" немає, трасу розмило через дощ, гонщики стоять, колупаються у носі та не розуміють, чи то відбудеться заїзд, чи то ні, а якщо відбудеться, то коли саме. Якийсь сумбур! 

Звичайно, 10 років тому у подібних заїздах брали участь і профі — ті ж Салюк, Протасов, Горбань, Шаповалов. Їх участь хоч якийсь сенс надавала таким чемпіонатам. А зараз — аматори просто ганяються між собою.

 

А не хотілося хоча б просто кров розігнати після карантину?

— Так, хотілося. Саме тому і думала поїхати до Одеси, почала тренуватися, спонсорів шукати. Але... в мене було передчуття, що нічого цікавого з цього не вийде. І я не помилилася, що відмовилася від цієї затії. Тому що — ні розуму, ні серцю. 

Краще взагалі не їхати, ніж брати участь у такому балагані. А зараз я сфокусована виключно на підготовці до перегонів Дакар у Саудівській Аравії.

Це ж наступний січень! Ти впевнена, що коронавірус на той час зійде нанівець, і гонка дійсно відбудеться?

— Але ти ж сам казав — Формула-1 повернулася у великий спорт. Що заважає Дакару зробити те ж саме? Хоча, звичайно, я не впевнена на 100 відсотків. Зараз взагалі ні в чому не можна бути впевненою. Як казав у якомусь фільмі Клінт Іствуд — "бажаєш гарантій, купи собі тостер". 

Але готуватися треба по-любому. Ось ми і готуємось, тренуємось. Машина у нас готова. Називається Hellcat. Дуже крута тачка! 

У 2018 і 2019 роках Hellcat вже брав участь у Italian Baja, Turkmenistan Rally та Silk Way Rally, пройшов десятки тисяч важких кілометрів, при цьому прекрасно себе показав. До речі, цей автомобіль був розроблений і зібраний з нуля українською компанією Autolife на чолі з Владиславом Кущинським. 

Він 6 років тому зламав спину на гонках у Італії, тому сам виступати вже не може, але зате виготовляє класні гоночні машини. Я до нього приїхала на тест-драйв, йду така, у білому комбінезоні, вся з себе красуня... 

Він аж за серце схопився — "Інесо, тобі неодмінно потрібно готуватися до Дакару, ти повинна пройти цей шлях". А ти розумієш, що означають ці слова з вуст такої людини? Вони означають: "Дівчинко, в тебе є реальний шанс!" Це окрилює, чорт забирай!

Але ти ж не самотужки поїдеш?

— Ні, ми поїдемо у тандемі з моїм старим другом і дуже досвідченим гонщиком Вадимом Притуляком, який вже проходив колись Дакар на мотоциклі. Будемо по черзі пілотувати машину. Тим більше, що я не марафонщиця, а спринтерка. 

І я знаю, що три тижні рулити на джипі по пісках — це буде ой як непросто!

Тренування ж зазвичай проходять у ландшафтах, наближених до тих, за якими пройде маршрут ралі. Кордони багатьох країн для наших громадян ще закриті, то де ж ви з Притуляком тренуєтеся?

— На київських Осокорках. Там є піски, ось ми і лупимо по ним на машині цілими днями, тестуємо і Hellcat, і себе. А куди ще можна сьогодні поїхати для тренувань? У Емірати? Так вильотів туди ще немає, та й бюджет в нас ще не сформований. Так що ми задовольняємося малобюджетними тренуваннями. 

Машина є, команда є, бажання є — отже вперед, незважаючи ні на що! І головне — ми будемо представляти свою країну, розумієш?! Не якісь чужі країни або федерації, а свою власну країну. 

Я брала участь у багатьох гонках від різних країн, але коли на ралі в Австралії я представляла Україну, то... Це неймовірно! Починають піднімати національні прапори і оголошувати учасників... такий-то звідти, така-то звідти... і тут піднімають український прапор і називають моє прізвище... в мене навіть мурашки по тілу забігали. 

І саме у цей момент ти усвідомлюєш, що це — не випадковість, а результат твоєї роботи. І що ти не дарма пожертвувала заради автоспорту своїм особистим життям і здоров'ям. 

Адже за останні 10 років в мене не було ані днів народжень, ані 8 березня, ані Святого Валентина. Навіть Нових років не було нормальних — 2 січня у нас зазвичай тест-драйви починаються, а тому 31 грудня ніхто не п'є, а після 12 години усі відразу вкладаються спати.

 

А днів народжень-то чого в тебе не було?

— Тому що мій день народження збігається з початком гонок у Естонії у рамках Чемпіонату Європи, і я його відзначаю за кермом на трасі.

Не шкодуєш про таке життя?

— Нііііі! Та ти що! Емоції — це те, заради чого варто жити. А вже скільки емоцій мені дають гонки, навіть і не передати словами... Це крутіше, ніж будь-які матеріальні блага, повір. І я готова заради цих емоцій знову і знову ризикувати життям. 

Так, звичайно, в мене траплялися досить жорсткі аварії, після яких здається — усе, пора зав’язувати... Якось прокинулася у госпіталі, поруч зі мною якийсь хлопчик у комбінезоні гонщика, він чомусь розмовляє польською, лікарі говорять чеською, я чомусь теж в комбінезоні... і раптом я розумію, що не тільки не знаю, де перебуваю і чому, але навіть хто я сама така взагалі. Нічого не можу згадати. 

Тобто не тільки не можу впізнати свого польського штурмана, а навіть своє власне ім’я згадати не можу. Я після тієї аварії приблизно рік відновлювалася, короткострокова пам’ять ще довго збоїла. Я трохи не збожеволіла від цієї амнезії.

Але ти все одно повертаєшся на трасу?

— Так. Бажання скоріше повернутися на трасу після аварії виникає в мене ще в лікарні, де я, наприклад, лежу з поламаними руками або ногами. Пам’ятаю, мені у клініці після якоїсь аварії кажуть — вам потрібен спокій, а я дзвоню директору команди та кричу: "Я машину розбила вщент, так що швидко знайди мені іншу машину, візьми в оренду, я не можу зараз вийти з гонки". Загалом, охота гірша за неволю.

Ти ось казала про державний прапор, про мурашки по тілу... А держава наша тобі відповідає взаємністю? Навіть не тобі особисто, а українським гонщикам? Є хоч якась підтримка?

— Ні, і це дуже прикро. Наша держава взагалі ніяк не підтримує національний автоспорт. 

Він існує лише завдяки ентузіазму та деяким приватним інвестиціям. Тобто, зараз, коли пандемія призвела до нової економічної кризи у всьому світі, наш автоспорт може просто тихенько і непомітно померти. 

Уяви — тільки щоб увійти на Чемпіонат Європи, потрібно спочатку викласти 70 тисяч євро. А тренування, спорядження автомобіля, ремонт, обслуговування... адже якщо гонщик розбиває машину, то її просто списують, а де взяти гроші на нову? 

Для українських спортсменів це непідйомні бюджети, тим більше, що автоспорт з кожним роком дорожчає. 

Знаєш, коли гонщик з Естонії брав участь у Чемпіонаті світу, то за ним уся країна їздила, підтримувала, усіляко дотувала. Може, тому він і виграв цей Чемпіонат. А в Україні... Ти вважаєш, що тут багатьом дійсно є діло до того, бере національний екіпаж участь в Дакарі чи ні? Ох… 

Пам’ятаю, коли я їхала за команду "Форд Кастрол Туреччина", мене турки дуже активно підтримували — я їм навіть пробачила, що вони кричали при цьому "Наташа!" (сміється). А в Україні навіть такої підтримки навряд чи дочекаєшся ...

 

Скажи, а серед гонщиків досі існує зверхнє ставлення до жінок?

— Звичайно, куди воно подінеться, якщо тобі з дитинства втовкмачували, що жінка за кермом — це мавпа з гранатою. Смішно, що іноді такі "самці" самі страждають від свого сексизму.

Це яким чином?

— Коли такого оминаєш на ралі, в нього виникає когнітивний дисонанс — як це якесь дівчисько з обкладинки Плейбоя (цими давніми фотозйомками мені й досі докоряють) може обійти його, такого супер-пупер-мачо? Він нервує, біситься, матюкається, втрачає пильність і... вилітає з траси. Так що обережніше з нервовою системою! Адже часи зараз такі, що нам усім доведеться дуже постаратися, щоб не злетіти в кювет.

Якщо у вас є історія про те, як COVID-19 та карантин змінили ваше життя, напишіть нам листа із темою "Моя історія" на [email protected] 

Загружаем комментарии...
Читать комментарии

Новости

Больше новостей