Навіщо Ердогану і Алієву дружба з Росією та Іраном
Заклик Ердогана до "регіонального співробітництва" з Росією та Іраном може бути як суто пропагандистським ходом, покликаним продемонструвати "миролюбність" після перемоги в Карабасі, так і спробою зблизитися з Москвою після досягнення цілей Анкари на Кавказі, повідомляє Depo.ua.
Нещодавно озвучена президентом Туреччини ініціатива по створенню "Платформи шести" - формату міжнародної співпраці в складі Азербайджану, Туреччини, Росії, Ірану, Грузії, і при бажанні, Вірменії з першого погляду виглядала як чиста утопія. Оскільки співробітництво в одному форматі хоч Туреччини і Ірану, хоч Росії і Грузії, а хоч Вірменії та Азербайджану викликає обґрунтовані сумніви.
Вагомість яких була підтверджена дипломатичною реальністю. Зокрема, заступник міністра закордонних справ Грузії Лаша Дарсалія вже заявив, що участь його країни в будь-яких форматах з Росією неможлива, поки Москва не виконає своїх міжнародних зобов'язань, що передбачає, як мінімум, реалізацію угоди про припинення вогню, виведення військ з грузинської території, і початок повернення біженців.
Абсолютно скептично поставилися до ідеї Ердогана, яка була підтримана його азербайджанським колегою Алієвим, і в Єревані. У вірменському МЗС делікатно заявили, що в даний час між сторонами відсутня "атмосфера довіри", а без неї інтенсифікація відносин неможлива.
До того ж у Вірменії поки немає дипломатичних відносин з Туреччиною. Коментарів Ірану поки немає - але і там навряд чи хтось всерйоз поставиться до ідеї розвивати відносини з Туреччиною, яка була традиційним конкурентом, а іноді - і противником Тегерана в регіоні.
Втім, ні на яку іншу реакцію в Анкарі, швидше за все, і не розраховували. А справжнім адресатом пропозиції "дружити", насправді, була Москва. При цьому, за чутками, Алієв вже мав розмову з Путіним про можливу співпрацю в рамках нової платформи - яка буде явно менше, ніж шість учасників. Остаточного рішення в Кремлі поки не прийняли - то є пропозиція залишилася на розгляді.
Можливих пояснень про причини турецької ініціативи в реальності може бути два. Або, здобувши перемогу в Нагірному Карабасі, в Анкарі вирішили, з одного боку, "легалізувати" свою присутність в регіоні, а з іншого - наочно продемонструвати, що військова фаза протистояння в Карабасі завершилася.
Для досягнення подібних цілей ініціатива зі співробітництва, спрямована до всіх зацікавлених сторін, включаючи колишніх супротивників, є вдалим дипломатичним ходом. При цьому абсолютно незалежно від реакції на таку пропозицію.
А інший варіант передбачає, що Ердоган, поліпшивши свої геополітичні позиції в кавказькому регіоні, хоче "зафіксувати" нову реальність, і знизити градус конфлікту з Москвою. Сподіваючись при тому, що Путін в найближчому майбутньому припинить використання "неофіційних санкцій" проти турецького експорту на Росіюю. Які до сих пір реалізовувалися за допомогою заборон на ввезення турецьких овочів через введенної Россільгоспнаглядом заборони.
Як перший, так і другий сценарій є питанням двосторонніх відносин між Туреччиною і Росією, і прямого відношення до України не має. Але при цьому важливо усвідомити, що партнерство в сфері ВПК, яке останнім часом активно вибудовують Київ і Анкара, в разі поліпшення відносин останньої з Москвою може бути помноженим на нуль.
І в ситуації наростання конфлікту між Туреччиною з одного боку, і ЄС і США - з іншого, Україні, звичайно, варто користуватися перевагами тактичного партнерства з Туреччиною. Але не потрібно забувати, де лежать наші стратегічні інтереси.
Автор: Тарас Паньо