Як ми вчимо дітей підкупу, не помічаючи цього
Все це може здаватися нісенітницею, але ж з цього в ранньому віці ми і формуємося. Формується ставлення з собою і з іншими, повідомляє НВ.
Малеча на майданчику. Абсолютно здорові діти, які тільки вчаться говорити, можуть сидіти і гратися самі в пісочниці, можуть носитися по майданчику з іншими абсолютно здоровими активними дітьми, можуть відбирати у інших іграшки (тільки навчаючись того, що є «моє» і «чуже»), можуть тріснути когось лопаткою по голові або засипати піском. І не тому, що в їх межі вторглися або вони не виховані, а тому що так входять в контакт — як вміють. Дотягуються до іншої людини через підручні засоби. І тому що це весело, з точки зору малюка. Все це — варіанти норми.
І ми вчимо дітей того, як входити в контакт більш «соціально».
У рольових іграх ми вчимо вітатися, запрошувати до гри, просити один в одного бажаного, утримувати в ручках, якщо не хочеться віддавати. Впевнена, що слова: «ти ж хороша дівчинка/хлопчик, поділися, з тобою ж дружити не будуть, ти що — скнара» — вже не використовуються. Що їх давно замінили на: «це твоє, якщо хочеш — можеш поділитися, якщо хочеш, можете гратися разом, якщо хочеш, можете обмінятися, але ти можеш сказати — це моє, я зараз хочу цим гратися».
Ми ж вчимо завжди багатовекторно — вмінню давати, вмінню брати, вмінню утримувати, Вмінню обмінюватися і вмінню ділитися, коли це важливо. Стежимо, щоб сили при «зіткненнях» були рівні, зупиняємо руку своєї дитини, якщо вона намагається у когось щось відібрати, кажучи «це чуже», «попроси, скажи — дай, будь ласка, і якщо він/вона хоче — тобі дасть». Знаходимося поруч, коли дитина плаче і злиться, коли їй не дають бажане. Стаємо, якщо потрібно, між своєю дитиною і кривдником.
Один-два-три досвіди — просто досііди. Але нам же важливо пам’ятати, що дитина, яка звикла протягом свого молодшого-середнього-старшого дошкільного дитинства «віджимати», щоб отримати бажане, не отримавши відсіч, не навчившись, як можна по-іншому, можливо, за сприятливих умов — сформує цю навичку пізніше. Можливо, що небезпечніше — зіткнеться з більшою силою.
А можливо, відчує смак влади і буде в старшому віці «брати», але вже більш досвідчено і витончено.
Нам важливо бути уважними, щоб «чуже брати не можна», було живим досвідом, який стосується не тільки ігрової реальності на майданчику. А й відносин старших-молодших у сім'ї. Ми пам’ятаємо, що в ідеалі у кожного з дітей є тільки його речі, які беруться тільки з дозволу, і спільні —- ті, якими граються і користуються разом або по черзі. І це не залежить від віку і статі. І ми стоїмо на сторожі приватності, і тому що пам’ятаємо, що моє — це частина фортеці «я».
А ще ми формуємо відчуття: ти можеш безпосередньо отримати бажане, твоя потреба буде, як мінімум, почута. І пам’ятаємо, що «боляче робить той, кому боляче».
А є діти, які приходять на майданчик зі своїми іграшками, і відразу їх пропонують іншим. Звичайно, це можуть бути просто дуже добрі, виховані діти. Але, можливо, їм уже сказали: «Щоб з тобою гралися — принеси печивки, іграшки, дай щось своє». І якщо це стає звичкою, дитині складно повірити, що без підкупу вона може розраховувати на відносини. Що сама собою вона значуща і цікава. Діти в сім'ях швидко звикають до того, що граються, посміхаються, люблять тільки хороших, слухняних, які «віддають», допомагають.
Або, якщо дитина звикла до того, що поруч є старший, більший, і він все одно щось забере, що якщо опиратися буде боляче фізично або емоційно, що батьки не втрутяться, щоб відчувати себе в безпеці, вона заздалегідь віддає частину чогось свого, щоб решта було в безпеці. Або «платить данину» в обмін на безпеку (дружбу та інше).
І ось тут — як профілактика і терапія — для всіх дітей — ми робимо внесок у формування відносин прихильності, близькості, в те, що дитина точно знає, що насамперед нашу батьківську любов не потрібно заслуговувати, що ми витримаємо її примхи, скажемо потрібні іноді суворі слова, але нікуди не подінемося з відносин. Щоб помиритися, нас не треба підкуповувати, і не потрібно щосили бути кращим з кращих, щоб ми її любили (адже це теж підкуп). І що ми готові її захистити. І ми відгукнемося на прохання, а якщо не зможемо його виконати, відгукнемося на почуття. Така дитина, навіть якщо з нею в цей момент не граються (що важко для будь-якої дитини), все ж не втрачає зовсім опору. І може дозволити собі відмовити і сказати «моє», або коли навчиться говорити, скаже принагідно «я так робити не буду», або попросить про допомогу, не боячись, що від неї відмовляться або відмахнуться.
Світлана Ройз